Блог

Головна » 2012 » Травень » 7 » Овіяне невмирущою славою, омріяне і вистраждане , гартоване у вогні вікопомної битви, на крилах квітучої весни лине до нас свято Перемоги

15:45

Овіяне невмирущою славою, омріяне і вистраждане , гартоване у вогні вікопомної битви, на крилах квітучої весни лине до нас свято Перемоги

Овіяне невмирущою славою, омріяне і вистраждане , гартоване у вогні вікопомної битви, на крилах квітучої весни лине до нас свято Перемоги. За страшним словом війна – руїни і згарища, сльози дітей і матерів, мільйони життів,відданих у кровопролитній битві з фашистами. Україна втратила кожного шостого свого жителя. І саме тому, щоб не згасла пам'ять про тих, хто віддав за мирне життя найдорожче, щоб не забувати страшних сторінок історії, які гортає життя , ми щороку проводимо у нашій школі заходи, присвячені Великій Перемозі. 67 річниця Перемоги не стала виключенням. В першу чергу ми зайнялися впорядкуванням братської могили в селі Наталівка Солонянського району та парку імені Героя Радянського Союзу Миколи Сергійовича Ілліна - санітара 78-го гвардійського стрілецького полку 25-ї гвардійської Червонопрапорної Чапаївської стрілецької дивізії 6-ї армії Південно-Західного фронту, гвардії рядового. Загін «Милосердя», який працює під девізом «Несемо радість людям», провів операції «Як живеш, ветеране?», «Ветеранське подвір’я» . У рамках проекту «Пам'ять», над яким школа працює третій рік, були проведені дослідження « Війна в одній родині», « У фашистській неволі», які поповнили матеріали кімнати бойової слави.

Дуже цікаво і змістовно пройшла зустріч з дитиною війни, ветераном праці Нісоновим Василем Васильовичем, який є частим гостем у нашій школі. Ось що він розповів нам про війну у нашому селі: «Коли почалася Велика Вітчизняна війна, мені було шість років. Кажуть, що в такому віці мало що запам’ятовується на все життя. А я досі пам’ятаю колону машин зі свастикою на кабінах, окупантів у важких чоботах. Пам’ятаю, як мій батько йшов у Червону Армію захищати Батьківщину. А ми, п’ятеро дітей , залишилися з мамою. Старшій сестрі було 14 років. Ми ще не знали , що нас чекає.

Біду ми відчули в кінці літа 1941 року, коли німці прийшли в село. Фашисти одразу ж показали, для чого вони прийшли на нашу землю. Вони забирали зерно, корів, птицю. Молодь німці гнали у рабство в Германію. Серед тих, кого вивозили у товарних вагонах, була і моя сестра Валя. Ми, діти і жінки, ховалися у підвали від розривів бомб.

В роки окупації ми з нетерпінням чекали своїх визволителів. Нарешті прийшла Перемога. Наша мама прала червоноармійцям одяг, пекла хліб. Коли закінчилася війна, у село почали вертатися уцілілі чоловіки. Багато з них були без рук, без ніг, мали поранення.

Післявоєнне дитинство – це важка дитяча праця. Ми допомагали дорослим на сінокосі, на жнивах.

Війна для мене – це тяжкі і сумні сторінки мого життя».

Василь Васильович залишив нам не тільки свої спогади про війну , а й сімейні фотографії, копії документів про нагородження і навіть список всіх жителів повоєнного села Незабудине.

Ця зустріч запам’ятається нам надовго. Ми повинні зберегти розповіді живих свідків війни, адже з кожним роком стає все менше і менше ветеранів та учасників війни. Відлітають вони у Вічність. А залишаємося ми, їх нащадки. В ім’я майбутніх поколінь, в ім’я миру на Землі ми повинні зберегти пам'ять про великий подвиг визволителів.